До театру на велосипедах

Насправді ми проїхали лише зовсім невеличку частину дороги до театру на велосипедах із дружиною, — але сама історія вийшла значно цікавішою, ніж просто поїздка на великах, тому почну трохи здалеку. Дружина ще в березні подарувала своїй тітці на день народження два квитки на виставу в Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. А згодом вирішила купити ще й нам із нею — ще два квитки. І от саме те, що квитки купувалися окремо, трохи згодом «аукнулося».

Ми, як завжди, збиралися їхати маршруткою. Живемо буквально за 100 метрів від зупинки, і це, як не дивно, часто грає з нами злий жарт — постійно запізнюємося. Хоч і є трекер, який допомагає відстежувати транспорт, але цього разу він підвів: маршрутка поїхала просто з-під носа.

А ходять вони в нас нечасто, тож ризикували серйозно запізнитися. Вирішили імпровізувати: сіли на велосипеди й поїхали в сусіднє селище, звідки маршрутки курсують частіше. Велосипеди залишили там, пристебнули на замок — ще й поруч працює моя родичка, тож умовно «під наглядом», хоча б частину часу.

У результаті в театр ми таки запізнилися, але всього на дві хвилини. І тут почалося найцікавіше.

На вході дружина показала квитки — нас спокійно пропустили. Заходимо в зал, підходимо до своїх місць — а там уже сидять її тітка з подругою. Виявилося, що це були саме ті квитки, які вона подарувала.

Почали шукати наші — у телефоні, в пошті, де тільки можна. Нічого. Слідів покупки немає. Ми тим часом просто сіли на вільні місця поруч і сиділи, як на голках: кожну хвилину чекали, що прийдуть їхні справжні власники й попросять нас піти. І таки раз дочекалися - довелося пересідати на інші вільні місця. Там теж чекали, що нас можуть зігнати. Але минуло 10–15 хвилин — ніхто не прийшов. То ж ми вже розслабилися навряд чи хтось би запізнився на більший проміжок часу, ніж пів години. І от досі не знаю: чи дружина таки купувала ті квитки, чи ми якимось дивом потрапили на виставу за чужими 😄. Вона ще планує перевірити транзакції по картках, але на той момент часу не було, а зараз уже всі сплять — я один сиджу й пишу цей допис.

Тепер коротко про саму виставу. Хоча, чесно кажучи, «коротко» тут не дуже виходить, бо вона мене реально вразила.

Це була вистава «Львівське танго» в Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької — історія про Львів 30-х років ХХ століття, міжвоєнний період, коли місто було під владою Польщі. Там переплітаються українська і польська культури, звучить багато музики, джазу, фокстротів.

У центрі — постать композитора Богдан Веселовський та його друзі, (серед них Кос-Анатольський). І що найцікавіше — значна частина сюжету базується на реальних подіях.

Наприклад, історія кохання Веселовського — його обраниця згодом стала дружиною герой Польщі Владислав Андерс. А сам Веселовський у певний момент поїхав у Карпатську Україну — короткочасну українську державу кінця 30-х — і це, фактично, стало переломним моментом у їхніх стосунках з Ренатою Богданською.

Усе це дуже атмосферно подано: музика, пісні, естетика — просто занурюєшся в той час. Я вже потім дізнався, що навіть Олег Скрипка свого часу видав пісні на музику Веселовського — і тепер захотілося ще й це послухати.

Чесно — це, мабуть, найкраща вистава, на якій я був за останній час. Попередні дві — сучасні балети — мені взагалі не зайшли. А тут — пряме попадання.

Єдине, про що шкодую — що не було більше часу після вистави. Хотілося просто пройтися вечірнім Львовом, по бруківці, з тим післясмаком музики й історії, ніби це все було не сто років тому, а буквально вчора.

Але треба було поспішати: назад — маршрутка, потім велосипеди, ще й у магазин заскочити. Хоча навіть ця маленька пригода вийшла по-своєму атмосферною.

Тож, друзі, якщо любите театр — дуже раджу «Львівське танго». А ще — послухайте пісні Веселовського, особливо якщо вам заходить джаз. Це справді варто того.